Крихкий мир 27 липня 1953 року Корейська війна завершилася не мирним договором, а угодою про перемир’я. Вона створила демілітаризовану зону, але остаточного політичного врегулювання між двома Кореями так і не відбулося, бо повноцінного мирного договору немає. Це прямо відображено і в документах ООН, і в офіційних матеріалах уряду США.
За сім десятиліть режим перемир’я не ліквідував головної проблеми – взаємної недовіри, військового протистояння та конкуренції великих держав. Навпаки, Корейський півострів став одним із наймілітаризованіших регіонів світу, де будь-який локальний інцидент здатен перетворитися на кризу міжнародного масштабу.
У 2025-2026 роках Південна Корея спробувала змінити логіку цього протистояння. Президент Лі Чже Мьон запропонував концепцію мирного співіснування. У серпні 2025 року він заявив: “Ми підтверджуємо нашу повагу до нинішньої системи Півночі, не прагнутимемо жодної форми об’єднання шляхом поглинання і не маємо наміру здійснювати ворожі дії”. Пізніше, виступаючи в ООН, Лі сформулював ширшу ініціативу END (Exchange, Normalization, Denuclearization, тобто англ. обмін і співпраця, нормалізація відносин та денуклеаризація). Для Сеула це означає поступове формування довіри.
Однак проблема в тому, що Північна Корея рухається у протилежному напрямку.
Кім Чен Ин ще у 2023-2024 роках називав міжкорейські відносини стосунками “двох ворожих держав”. Південнокорейське Міністерство закордонних справ у своєму аналізі характеризує це як доктрину фактичної відмову Пхеньяна від попередньої риторики про спільну націю та мирне об’єднання.
Водночас Сеул не відмовляється від дипломатії. Офіційна політика уряду Лі на 2026-2030 роки передбачає прямо записані повагу до північнокорейської системи та відмову від об’єднання шляхом поглинання.Й тому Лі Чже Мьон запропонував КНДР розпочати переговори щодо офіційного завершення Корейської війни, повідомило інформаційне агентство Yonhap15 серпня.
Отже, нинішня ситуація парадоксальна: Сеул намагається зробити мир менш загрозливим для Пхеньяна, а Пхеньян продовжує сприймати саму архітектуру відносин із Півднем як потенційну загрозу. Азійський вузол Втім небезпека корейського конфлікту значно перевищує межі Корейського півострова. Тут перетинаються інтереси США, Китаю, Росії та Японії, а КНДР володіє ядерною зброєю та ракетними технологіями.
Й у разі масштабного зіткнення наслідки першими відчують Південна Корея та Японія, але швидко постане питання про залучення США. Американсько-південнокорейський альянс залишається одним із ключових елементів безпеки Індо-Тихоокеанського регіону. Білий дім у спільному документі Трампа та Лі у 2025 році навіть називав цей альянс “опорою миру, безпеки та процвітання” на Корейському півострові та в Індо-Тихоокеанському регіоні.
Інша сторона – Китай. Для Пекіна Північна Корея має стратегічне значення як буфер між Китаєм та американськими військовими союзниками у Південній Кореї та Японії, тому Пекін не зацікавлений ані в хаотичному падінні північнокорейського режиму, ані в появі об’єднаної Кореї, котра потенційно залишалася би тісним союзником Вашингтону.
Саме тому корейський конфлікт може стати одним із найнебезпечніших тригерів для ширшого американсько-китайського протистояння. Пуск північнокорейської ракети, інцидент у демілітаризованій зоні чи зіткнення на морському кордоні можуть вимагати реакції Сеула, Вашингтону і Токіо. А відповідь цих держав неминуче враховуватиме позицію Пекіна.
Особливо небезпечним є ядерний фактор. Північна Корея дедалі більше сприймає ядерний арсенал не лише як засіб стримування США, а й як фундамент гарантування виживання режиму. Тому вимога “спочатку відмовтеся від ядерної зброї, а потім поговоримо про мир” для Пхеньяна практично неприйнятна. Сеул, своєю чергою, дедалі виразніше говорить про необхідність реалістичного, поетапного підходу до денуклеаризації.
Тут і виникає ключова проблема для президента США Дональда Трампа.
Його політична філософія щодо безпеки традиційно базується на принципі “мир через силу”. Та водночас у своїй соцмережі Truth Social Трамп днями заявив, що доручив міністру оборони Піту Гегсету суттєво скоротити масштаби спільних військових навчань Сполучених Штатів і Південної Кореї. За словами Трампа, він незадоволений проведенням цих навчань через свої “дуже добрі стосунки” з лідером Північної Кореї Кім Чен Ином. “Який сором… З Іспанії дзвонили, казали що це не їх сором, не треба їх втягувати”, – коротко коментує ці події військовослужбовець ЗСУ і блогер Сергій Марченко у соцмережі. А український підприємець, громадський діяч, викладач та публіцист Валерій Пекар додає, що “Сполученим Штатам доведеться довго лагодити свою репутацію надійного союзника”.
Й тут виникає ризик неправильного сигналу. Якщо Пхеньян вирішить, що американська військова присутність слабшає, він може сприйняти це як можливість для тиску. Якщо ж Сеул побачить послаблення американських гарантій, він буде змушений компенсувати його власним нарощуванням озброєнь. Так запускається класична “спіраль безпеки”, коли кожна сторона вважає свої оборонні кроки необхідними, а противник сприймає їх як підготовку до наступу.
Для України це особливо знайома логіка. Перший урок Кореї полягає в тому, що перемир’я не тотожне миру: угода про припинення вогню може зупинити масштабне кровопролиття, але без механізмів політичного врегулювання вона здатна законсервувати конфлікт на десятиліття.
Другий урок – безпекові гарантії повинні бути конкретними. Корейська модель показує, що зовнішній союзник може десятиліттями залишатися критично важливим елементом стримування, але одночасно його політика залежатиме від власних інтересів і зміни адміністрацій.
Третій урок – заморожений конфлікт не обов’язково стає менш небезпечним із часом. Навпаки, сторони можуть використовувати десятиліття перемир’я для переозброєння. Саме це особливо важливо для України: пауза у бойових діях без ефективної системи стримування може дати агресору час для відновлення сил.
Четвертий урок – мирний процес повинен мати не лише політичну, а й військову складову. Південна Корея одночасно пропонує Півночі діалог і підтримує власні оборонні можливості. Це принцип “говорити і стримувати” одночасно.
Нарешті, корейський досвід показує, наскільки небезпечно, коли долю локального конфлікту значною мірою визначають зовнішні держави. Сеул і Пхеньян формально є головними сторонами конфлікту, але простір для їхнього маневру десятиліттями визначали Вашингтон, Пекін, Москва та Токіо. І це, як ми бачимо, не спрацьовує.
Й саме тут головний урок для України: справжнє завершення війни потребує не лише припинення вогню, а й такої системи гарантій, стримування та міжнародних домовленостей, котра дійсно зробить нову війну невигідною й практично неможливою.
Ірина Носальська
70 років тиші, яка не стала миром: що буде далі у Кореї
Залишити відповідь